ДРУГА СВІТОВА ВІЙНА НА УКРАЇНІ

    Друга світова війна для України фактично розпочалась 1 вересня 1939 року, коли німці напали на Польщу, а Радянський Союз незабаром окупував її східні території. Найбільш жорстокий і трагічний етап війни розпочався з нападом Німеччини на СРСР 22 червня 1941 року й тривав до осені 1944 року, коли німецькі війська були вигнані з України. Після того українці у складі радянських військ бились з арміями фашистської Німеччини та її союзників ще півроку – до 8 травня 1945 року, дійшовши до Праги та Берліну. Активну участь вони також брали у розгромі японської Квантунської армії на Далекому Сході, звільняючи Маньчжурію та Корею, де бойові дії завершились 2 вересня 1945 року.

Маючи гарантії нейтралітету Радянського Союзу, та будучи впевненим, що союзники Польщі – Франція та Англія – реальної допомоги надавати їй не будуть, Гітлер напав на Польщу, поклавши початок Другій світовій війні. 17 вересня 1939 року радянські війська вступили у Східну Польщу і зайняли майже всі землі, населені українцями та білорусами.

У червні 1940 року СРСР змусив Румунію віддати Бессарабію та Буковину. Таким чином, до Української Радянської республіки було прилучено понад 7 млн. мешканців Західної України.

Каральні органи СРСР заарештували і депортували на Схід Росії українських політичних лідерів. Були змушені розпуститися українські політичні партії. Від 20 до 30 тисяч українських активістів утекли до окупованої німцями Польщі.

    Було оголошено, що землі, експропрійовані у польських землевласників і "віддані" найбіднішим селянам, тепер підлягають колективізації, близько 13 відсотків і справді було колективізовано. Після цього величезна більшість селян остаточно відвернулася від нового режиму.

Спочатку багатьом представникам інтелігенції імпонувало те, що вони отримали роботу в радянських освітніх та культурних установах, але вони швидко зрозуміли, що стали лише жорстко контрольованими функціонерами режиму, і що в разі порушення вказівок їм загрожує арешт і депортація. Підтримували радянську владу насамперед місцеві комуністи, що вийшли з підпілля й тепер стали в особливій пригоді новому режимові, допомагаючи викривати українських націоналістів. Представники Радянської України, які майже повсюдно користувалися російською мовою, швидко розвіяли ілюзії про їхню хвалену "українськість".

    Навесні 1940 року режим відкинув маску демократичності та розпочав широкомасштабні репресії — як проти українців, так і проти поляків. Найбільш поширеним і страшним їхнім різновидом стала депортація до Сибіру й Казахстану, де люди гинули, часом цілими родинами.

    1939 року близько 550 тисяч українців Лемківщини та Холмщини, що на східних окраїнах Польщі, опинились у німецькій окупаційній зоні. Генерал-губернатор Ганс Франк отримав спеціальний наказ Гітлера вважати цю територію німецькою колонією й надати її населенню лише мінімальні права.

Після того як у березні 1939 року угорська армія захопила Карпатську Україну й повалила її уряд, Закарпаття де проживали 550 тисяч українців, ввійшло до складу Угорщини. Сотні українофілів було розстріляно, тисячі заарештовано, близько 30 тисяч утекли до сусідньої Галичини. 

    Незабаром після приходу німців на Україні виник народний рух опору. Тут вже існували підпільні організаційні мережі Організації українських націоналістів, більшовиків і — на північному заході — поляків, кожна з яких мала власні партизанські сили. Оскільки велика частина України є степом і тому непридатна для партизанської війни, то партизани в основному зосереджувалися в північно-західній частині країни — в лісах Волині, болотах Полісся та Карпатах.

    За офіційними радянськими даними, загалом на окупованих землях України на початку 1944 року 47 тисяч 800 громадян боролися із фашистськими загарбниками у складі партизанських загонів та підпільних формувань. Загони С. Ковпака і О. Сабурова з жовтня 1942 до березня 1943 пройшли рейдом по північній Україні — з Брянських лісів на Полісся. У травні-жовтні 1943 загін Ковпака здійснив рейд з Путивля через Волинь у Карпати з завданням перерізати шляхи відступу фашистам, а також для створення політичного і психологічного ефекту на Волині, де саме розвивалася УПА, і в Галичині.

    Перші партизанські загони українських націоналістів виникли на Поліссі та Волині. Місцевий український діяч Тарас Бульба-Боровець сформував нерегулярну частину під назвою "Поліська Січ" (пізніше перейменовану на Українську Повстанську Армію) з метою очищення свого регіону від залишків Червоної армії. Коли під кінець 1941 року німці спробували розпустити його частину, він повів своїх бійців у ліси, щоб воювати як із німцями, так і з більшовиками. У 1942 році невеликі підрозділи створили на Волині члени ОУН-Б (бандерівці) та ОУН-М (мельниківці).

    Наприкінці 1942 року ОУН-Б вирішила сформувати великі партизанські сили, поклавши тим самим початок регулярній українській армії, котра, як вважалося, знадобиться, коли закінчиться нацистсько-радянська війна. До цього спонукали такі причини: по-перше, з посиленням німецьких репресій селяни вимагали, щоб ОУН ужила заходів для їхнього захисту; по-друге, коли наприкінці 1942 року з Білорусії у Північно-Західну Україну почали проникати радянські партизани, потрібно було, щоб ОУН узяла на себе роль народної армії, перш ніж це зроблять більшовики.

    Завдяки широкій та ефективній підпільній мережі ОУН-Б УПА швидко розрослася у велику, добре організовану партизанську армію, яка захопила контроль над значними частинами Волині, Полісся, а згодом і Галичини. Після звільнення України від фашистів УПА до 1956 року продовжувала партизанську війну з радянським режимом на території Західної України.

    В 1943 році у війні відбувся вирішальний перелом: радянські війська розпочали гігантський контрнаступ, головне завдання якого полягало у визволенні Лівобережної України.

    Протягом кінця літа-осені 1943 року радянські війська під командуванням Івана Конєва, Миколи Ватутіна та Родіона Малиновського зайняли Лівобережжя і Донбас. 23 серпня в результаті запеклих боїв було визволено Харків. У вересні-жовтні Червона армія прорвала могутню лінію німецької оборони на Дніпрі й 6 листопада 1943 року вступила до Києва.

У січні 1944 року після короткої перерви майже 2,3-мільйонна Червона армія розпочала очищення від німців Правобережжя і Криму.

    У липні 1944 року радянські війська оточили й розбили під Бродами вісім німецьких дивізій чисельністю близько 60 тисяч чоловік. Серед них були 10 тисяч бійців галицької дивізії, зформованої з українців, що мали нещастя отримати хрещення вогнем за цих катастрофічних обставин. Після цієї перемоги радянські сили швидко пройшли Галичину, зайнявши Львів, Перемишль і 27 липня Станіслав (нині Івано-Франківськ). У вересні вони перетнули Карпати, й до жовтня 1944 року вся етнічна українська територія опинилася в радянських руках.

Після звільнення України, щоб справити враження суверенності Української Радянської республіки, було створено додаткові українські міністерства — закордонних справ та оборони. На високі посади в уряді було призначено відомих українських діячів. Зокрема, міністром закордонних справ став драматург Олександр Корнійчук, а осипаного державними почестями командира радянських партизанів Сидора Ковпака призначили міністром оборони. Відчутно послабився контроль за культурною діяльністю українців, а патріотичний вірш Володимира Сосюри "Любіть Україну" навіть був відзначений Сталінською премією.

    Друга світова війна забрала життя щонайменше 5,3 мільйона українців, або один із кожних шести мешканців України загинув у цій бойні. 2,3 мільйона українців було вивезено для примусової праці до Німеччини. Цілком чи частково було зруйновано понад 700 великих і малих міст та 28 тисяч сіл, унаслідок чого безпритульними залишилося близько 10 мільйонів чоловік. Оскільки війна завдала Україні більше руйнувань, ніж будь-якій іншій країні Європи, втрати в економіці сягали приголомшуючих масштабів. Цілковите чи часткове знищення понад 16 тисяч промислових підприємств означало втрату більшої частини того, що Україна здобула такою великою ціною у 1930-х роках. Підраховано, що Україна втратила понад 40 відсотків своєї економіки.